За три роки, які я провів у Камишині, багато хто помер. Люди помирали після побиття або через те, що не отримували вчасно медичної допомоги. У камері навпроти вночі помер чоловік на прізвисько Циган; сказали, що він невдало впав.

Коли через два роки нас почали виводити на прогулянки, стало відомо більше інформації, і, за чутками, через тортури та хвороби померло щонайменше 20 осіб. Було багато хворих на туберкульоз та серцевих хворих. Кілька разів нам траплялося виходити на прогулянку разом із цивільним з-під Києва. Він був психічно хворим і теж помер у СІЗО-2.

«Азовці», які пройшли через Таганрог, розповідали, що на «приймальному пункті» забили до смерті вісім осіб. «Азовців» не вважали людьми, називали фашистами. Мета була така — зламати їх, щоб у них не залишилося ані найменшого бажання чинити опір. У Камишині ти хотів їсти й спати — більше ти нічого не хотів.

Годували так, щоб не помер. До полону яважив 70 кг. А в СІЗО — 56 кг. Дехто схуд на 40 кг. Приїжджала комісія, ми стояли до них спиною. Вони між собою переговорювалися: мовляв, що ви з ними зробили, чому вони так виглядають? Роздягали, оглядали, шукали синці.

Наприкінці 2024 року ситуація змінилася. Почали виводити на прогулянку, спочатку раз на тиждень, потім щодня — мабуть, готували до обміну, покращили раціон. Здається, змінили «кума» — начальника зони. Він заходив у камеру, розповідав, що війна скоро закінчиться, будемо жити дружно, тому вирішили вас трохи підгодувати, навіть давали додаткові сухарі, а пару разів дали салат.

На початку ж була лише баланда. У воді могло плавати кілька листків капусти, трохи картоплі. Багато що залежало від камери — роздача з тебе починалася чи закінчувалася. Як правило, у перших камерах було найголодніше.  Їсти треба було дуже швидко. Якщо в камері четверо людей, то двоє їдять, двоє чекають черги. Поїли, помінялися, поїли, швидко помили посуд і здали. Не встиг — поб’ють. Могли наступного разу зменшити пайку або не нагодувати.

Змушували співати російський гімн,  вивчати патріотичні вірші та пісні — це одна з форм тортур. Пісні постійно лунали через гучномовець, а перед відбоєм щодня — обов’язково гімн.

Підйом о 6:00 ранку. Встали, швидко одягнулися, вишикувалися, застелили ліжка. На вмивання могли дати час, а могли й не дати. Сходити в туалет, зарядка — півгодини.  Після зарядки — сніданок, обід о 12. До обіду виводили на допити або ж просто залишали сидіти в камері. У камері не було нічого, чим людина могла б себе зайняти: ні паперу, ні ручки.

Через два роки почали видавати книги — одна книга на трьох. На поверсі з’явилися шахи та доміно. Раз на два тижні в камері влаштовували гру. Її видавали на добу — а потім вона переходила від камери до камери. Після обіду могли бути допити. Зарядка після обіду. Ще раз. Зарядки тривали приблизно по півгодини на день. Одного разу ми шість разів на день робили зарядку.

Були вправи, які дозволялися, а були й такі, які заборонялися — правила постійно змінювалися. Силових вправ не мало бути — таких, як віджимання чи підтягування. Присідання теж спочатку заборонялися. Потім карали присіданнями. Могли присідати протягом усієї зарядки. У середньому за півгодини можна присісти 850 разів. Потім заборонили присідати. А потім знову дозволили. Якщо їм здавалося, що ти відпрацьовуєш бойовий прийом — щось на зразок бою з тінню — били відразу всю камеру.

Ще були розмови. Нам розповідали, що України вже немає. Половина відійде до Росії. Все, що залишиться, — Польщі: будете під їхньою владою чи під нашою.  Але з огляду на те, що в Севастополі у нас були новини, ми трохи володіли інформацією, самі проводили аналіз. У всякому разі, ми бачили карту військових дій.

Наприкінці 2025 року увімкнули радіо, у кожній камері — динамік. Під час прийому їжі півгодини транслювали радіо «Вести». Лунали російські пісні, «Історія» Карамзіна, а також новини часів Другої світової війни.

Про нашу подальшу долю говорили по-різному. Зазвичай так: відсидите років вісім — ті, хто не винен у військових злочинах, — вийдете і будете жити вже в Росії.

Листування було заборонено. Взагалі папір, ручки, олівці, окуляри заборонені. Один чоловік із моєї камери отримав листа від мами, написаного півроку тому. Більше таких випадків я не знаю. Але ми вірили, що все-таки потрапимо на обмін, що Україна витримає. Як і ненависть, яку вони самі в нас виховали. Напевно, найсильніше почуття, яке там було.

Ми чули по радіо, що в Туреччині відбулася зустріч, на якій домовилися про обмін. Ми сподівалися, що обмін обов’язково відбудеться після Дня Перемоги. Для них це така знакова подія. Зазвичай перед обміном давали форму, щоб привести її до ладу. Взуття у них не вистачало — берци вже нікому не діставалися.

Перед обміном мені видали форму, через два дні її забрали. Але через кілька днів знову видали. І я зрозумів, що цього разу я все-таки поїду на обмін. Увечері мене перевели в іншу камеру — до тих, кого теж мали обміняти. Нас було 12 осіб. Тоді я повірив.

Їхав в одному автозаку з хлопцем, який пізніше дав інтерв’ю. У ньому, серед іншого, він розповів про Колю Бруєва, якого забили до смерті в ізоляторі.З Колею Бруєвим я деякий час сидів в одній камері. Його позивний був Хохол, він колишній борець ММА. З огляду на його спортивне минуле, у нього було багато татуювань на тілі. До того ж він був азовцем, у нього на ногах були татуювання. У СІЗО-2 його просто вбивали. Напередодні нашого обміну хлопці сказали, що Колю виносили на ношах, що він «вантаж 200». Наш кат, комендант Анікеєв, говорив, що «відправив Колю до Бандери».

Старший прапорщик Іван Олексійович Анікеєв — комендант зони. Разом із начальником оперативного відділу він займався тортурами та вбивствами. Анікеєва називали «банщиком», «зварювальником». Він був місцевим катом. Його ненавиділи всі. Він забивав людей до смерті.

Найстрашніше, що було в Камишині, — це лазня раз на тиждень. І туди ще треба було дістатися. Ти постійно пересуваєшся під наглядом чергового та спецназу. За будь-яку «неправильність» ти міг отримати і ногою, і рукою, і дубиною, і шокером. А головна подія відбувалася в лазні. Ти швидко обмився і стоїш голий у передбаннику у позі «півтора», нахилившись, руки за голову, з закритими очима. А Анікеєв з тобою «проводить роботу».

Ніхто з лазні не виходив без побоїв. Не ґвалтував — бив по голові, нирках, печінці. Використовував електрошокер, на якому був напис «Красунчик». На голому тілі електрошокер «діяв» особливо боляче. У мене на спині від нього довгий час залишалися сліди.

Потім, мабуть, електрошокер заборонили, але Анікеєв бив палицею — металопластиковою трубою. Він нікуди не розлучався з нею.

Військовий фінансист Олександр Олексійович Іванов, 33 роки

Олександр Іванов

Мешканець Києва, закінчив Київський військовий ліцей імені Івана Багуна та Військовий інститут Київського університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Фінанси та кредит». Служив начальником фінансово-економічної служби у 501-му окремому батальйоні морської піхоти. У 2019 році його перевели на посаду начальника фінансово-економічної служби 3-ї окремої бригади морської піхоти (базується в м. Миколаїв). Коли розпочалася повномасштабна війна, бригада перебувала в Маріуполі. Іванов відправив підлеглих до Миколаєва, а сам залишився в Маріуполі. Під час битви за місто Іванов за дорученням керівництва організовував дві спроби прориву їхнього підрозділу через російське оточення, і під час другої, у квітні 2022 року, потрапив у полон.

Вони нас прийняли й сказали: «Все, українські військові, ви в полоні, вас ніхто не вб’є». Зі мною було ще двоє офіцерів. Оглянули наші речі, зв’язали руки, зав’язали очі. Привезли до свого ротного опорного пункту (РОП). Звідти перевезли до ангарів, де я побачив інших полонених із нашої бригади.

У ніч на 15 квітня ми сіли в маршрутки, і нас відвезли до Оленівки <українська назва — Оленівка, до 1978 року — Єленовка — The Insider>. Ми чекали, коли нас десь висадять. З нами були строковики з ДНР. Казали: «Зараз поїдете в Оленівку, там перевірять і обміняють». Зрозуміло, що призовники нічого не знали. Під’їжджаючи, чули крики. Лише коли під’їхали, то побачили, чому кричать і хто кричить. Дізналися, що таке, у розумінні хворого мозку, «приймання».

Ти виходиш із маршрутки, там стоять двоє в синій формі. Один запитує прізвище, ім’я, по батькові, звання, посаду. Поки ти це промовляєш, другий ззаду б’є тебе кулаками по нирках. Ти забігаєш у великий прогулянковий дворик через «коридор». Зліва й справа стоять «товариші» у синьому. У кожного з них у руках ланцюг, ремінь або чорна гумова палиця. Поки ти пробігаєш через «коридор», кожен намагається тебе вдарити. Потім стаєш до стіни на «розтяжку» — руки на стіну, ноги ширше, тобі відбивають ноги, ти стоїш, чекаєш, поки дійде до тебе черга. Потім ти знову біжиш «коридором», забігаєш у великий двоповерховий барак. Там, на другому поверсі, записували прізвище, ім’я, по батькові, посаду, звання. Ти виходиш у коридор, стаєш біля стіни, і тебе вже мають завести у велике приміщення. І я почав розуміти, що таке полон.

У мене була форма «піксель», на ній —синьо-жовтий прапор України. Один із цих ДНРівців підходить, зриває з мене прапор, каже: «Жри». Я: «Не буду жерти». Він кинув прапор України на землю, розтоптав його. Каже: «Бачиш, що я з твоїм прапором зробив?» Я йому: «Тому що ти заздриш. У моєї країни хоч прапор є. У тебе немає Батьківщини, немає прапора. Ти — російська підстилка». Пару секунд — і підійшло ще п’ятеро його товаришів: хто з ременями, хто з ланцюгами, хто з палицями. І, коротше кажучи, мені пояснили, що так розмовляти не можна. Побили.

Нас — приблизно 800 осіб — завели в це приміщення. Дихати там було неможливо, люди втрачали свідомість. На мою думку, кілька людей померли на «приймальному пункті». Ще й собак пускали. У них там була «зелена» — тобто повний дозвіл на все.

Потім, коли все це закінчилося, зайшов їхній старший і сказав: «Так, це все нормально, так і має бути. Там внизу туалет». Води не було — вони самі сказали, що в першу чергу пошкодили комунікації. Кажуть: «Воду ми вам принесемо. Сніданок, обід, вечеря будуть». За командою виходимо на територію прохідного дворика й шикуємося.

В Оленівці ми пробули тиждень. Це був фільтраційний заклад, де відокремлювали офіцерів від рядового та сержантського складу. Приїжджали наші хлопці з поліції Маріуполя, їх теж взяли в полон, і вони на території в’язниці разом з адміністрацією працювали над заповненням даних.

У ніч на 22 квітня мене разом із хлопцями завантажили на військову техніку. Очі та руки зав’язали скотчем і повезли. Сказали, що везуть до Росії на кілька місяців: «Зараз усе закінчиться, і ви поїдете додому, тільки перевіримо вас на наявність військових злочинів. Хто не скоював військових злочинів, тому боятися нічого».

Ми приїхали на аеродром неподалік від Таганрога. Нам сказали: хто має звання молодшого лейтенанта та нижче — в один бік, а решта — офіцери — в інший. Їх відібрали, посадили в літак — і вони полетіли. Ми стояли й чекали, а потім почули, що приїхала якась військова техніка. І перше, що нам сказали: «Ви що, фраєри? Чому тримаєте руки в кишенях? Нічого, ми зараз вас навчимо любити батьківщину». Побили й закинули — у прямому сенсі — у цю військову техніку. Так, що взуття злітало з ніг. А чому взуття злітало? Це тюремні примхи країни, яка не хоче прогресувати. У них ремені заборонені, шнурки заборонені, руки в кулаки стискати заборонено, слово «мусор» у них під забороною. Так нас відвезли до міста Шахти, неподалік від Таганрога, у СІЗО-2.

Там теж процедура прийому: «коридор», відбитки пальців, нігті, зуби, слина. Суцільне пограбування — забирають усе, що в тебе є. Мене побили п’ять-шість бійців спецназу, потім переодягли у тюремну робу й закинули до камери. Я зрозумів, що потрапив у зовсім іншу країну, де у тебе взагалі немає жодних прав.

У нас у камері було троє людей. Камери невеликі. Вранці та ввечері — обхід. Ти вибігаєш до стіни на «розтяжку». Тебе нібито обшукують металодетектором — щоб не було жодних заборонених предметів. У цей час тебе б’ють, доки ти не впадеш. Це відбувалося практично щодня.

Був один нормальний допит у Слідчому комітеті, його проводив підполковник. Він ставив запитання: де народився, де хрестився, де служив, запитував про Маріуполь.

У цьому СІЗО також цілодобово перебував старший слідчий, який весь час був п’яний. Особливі прикмети — на руці татуювання у вигляді троянди, розпухла морда, по всьому обличчю вугрі, великі вуха, а голос — як у прокуреного ведмедя. Він ходив коридором і кричав: «Ви тут ніхто, про вас тут не знають, я можу зробити з вами, що захочу».

Він вибирав когось із нас і відводив на свій допит. Питання були ті самі, що ставив Слідчий комітет. Тільки порядок був інший. Тебе виводять із камери, одразу пояснюють, що з тобою буде, якщо ти будеш брехати чи щось приховувати. Тобто б’ють ще перед допитом і закидають до цього виродка. Він з тобою розмовляє хвилин п’ять, а потім йому стає нудно — і він починає тебе бити.

Питання ставляться так: «Я ніколи в житті не повірю, що ти не знаєш». Тобто відповідь «не знаю» не працює. Там кожен виживав по-своєму. Зберіг гідність, твоя відповідь нікому не завдала шкоди — це вже добре. Як ти це робив, це вже твоя особиста справа. Треба просто трохи розуміти їхню психологію, а полон — це теж, по суті, війна. Ти намагаєшся адаптуватися — це 60–70% успіху.

Але я для нього не був особливо цікавою постаттю. Фінансист, що з мене взяти… Але він намагався вигадати якісь моменти. Дві години він зі мною спілкувався. Потім виводять, і все, що ти сказав, записуєш на папері. Потім заводять тебе назад, знову починають розповідати, хто ти і що ти.

Після цього, не поставивши жодного запитання, він каже: «Ну все, давайте, ведіть його». Мене схопили за руки, за ноги й потягли до підвалу. У підвалі стояла велика чавунна піч. Вони відкривають заслінку й засовують мене туди головою. Просто так, нібито щоб спалити. У мене підгоріли брови та вії. І в цей момент я чую: «Ні, діставай його». Дістають і кажуть: «Давай спочатку з ним запишемо відео, а то він на записі буде копчений».

Мене підняли нагору, посадили на стілець і кажуть: «Усе, що ти написав, розкажи на камеру». Я розповідаю на камеру все, що написав. Вдруге до печі мене не повели — відвели до камери. Більше мене не допитували й не катували в цій установі.

17 травня нас усіх зранку переодягли в наш одяг. Але вивели не всіх. Нас завантажили в автозак, вивезли на той самий аеродром, прилетів літак. Ми пройшли «коридором» до літака (перед відправленням нас знову били). Ми зрозуміли, що про обмін поки що не йдеться.

Чому б’ють і катують українців? Коментар правозахисниці Ольги Романової

По-перше, тому що можуть. Люди починають це любити.

По-друге, формується образ ворога. Приїжджають пропагандисти й постійно накручують тюремників — про «фашистів», «бандерівців», про те, скільки вони з’їли російських дітей, про комарів, які кусають лише росіян, і так далі. Неосвічені співробітники схильні до будь-якої дезінформації.

По-третє, коли читаєш про тортури, бачиш, що там є спеціальні електричні пристрої для тортур, виготовлені вже давно, і людей навчили ними користуватися. Їх не приховують під час перевірок, бо це частина державної політики.

По-четверте, був наказ знущатися з українців — катувати їх скрізь і постійно. Тобто за це точно не будуть сварити. А якщо й сварять, то лише так: «А чому ви їх у лазні не б’єте? А на прогулянках? Можна ж ще й там бити». За смерть українця жодного разу нікому нічого не було. А якщо у тебе помер українець — заохочення. Тому ця практика швидко поширюється.

Судячи зі свідчень тюремників, вони отримали наказ від директора ФСВП Аркадія Гостева катувати військовополонених українців. ФСВП формально входить до складу Мін’юсту, але Мін’юсту не підпорядковується, оскільки це «силовики». Гостєв де-юре підпорядковується міністру юстиції Чуйченку, але той не міг дати розпорядження про катування. Оскільки «силовики» підпорядковуються безпосередньо Путіну, то ми розуміємо, що Гостєв катування вигадав не сам, а отримав наказ особисто від Путіна. Так катування стали державною політикою.

З літака нас висадили в автозаки й привезли до Новозибкова, Брянська область. Тут нас чекало ще жорстокіше поводження: удари між ніг, застосування електрошокера по хребту, шиї, голові, руках, ногах, геніталіях. Ми, повністю голі, бігали з кабінету до кабінету. Паралельно тебе збивають з ніг, б’ють, вражають електрошокером. Мені дуже «пощастило» — я в татуюваннях, для них це як червона ганчірка. Про кожне татуювання задавали питання, поки ти відповідаєш, тебе б’ють. Три години провів голим, і лише в камері дали одяг.

У Новозибкові в невеликій камері нас було шестеро, але не надто тісно. Спочатку подумали: «Класно — не спекотно, у вікнах щілини». Потім взимку зрозуміли, що не надто класно. Стіни вкриті пліснявою, на підлозі кахель, дерево гниле — повна антисанітарія та холод. Правда, коли ми пізніше опинилися в Мордовії, то зрозуміли, що таке справжня антисанітарія. У Новозибкові в плані харчування та побуту було ще терпимо. Обслуговував персонал — з місцевих зеків, які роздавали їжу, прибирали тощо. Умови ті самі — дві перевірки на день.

Ми потрапили до корпусу «старожилів», які сиділи там ще з березня 2022 року. А мої хлопці-морпіхи потрапили до нового корпусу, на третій поверх. Одного разу, дорогою до слідчого, я чув, як їх виводили. Одну камеру виводили хвилин п’ятнадцять, застосовуючи електрошокери та палиці по п’ятах і геніталіях. Така вакханалія відбувалася лише вранці. Увечері — поспіхом пробігли, когось палицею вдарили й пішли.

Загалом усі заходи відбувалися вранці: лазня, прогулянка. Лазня раз на тиждень, гоління раз на тиждень — все проходило легко і навіть з гарячою водою.

Коли Слідчий комітет і ФСБ почали працювати з нами, ми зрозуміли, що їхня політика спрямована на те, щоб звалити на нас усе, що вони самі накоїли. Про «Точку У» вони вперше заговорили, коли почали застосовувати її проти нас. Про фосфор — коли по нас вдарили фосфором. Про обстріл пологових будинків — після того, як вони потрапили в пологовий будинок. На нас особисто намагалися звалити три пункти — зґвалтування, мародерство та вбивство цивільних. Те, чим вони самі систематично займалися в Маріуполі, у Київській області (у Бучі, Ірпені та Гостомелі).

ФСБ — не дурні, вміють працювати з людьми і знаються на психології. Приклад допиту: ти стаєш на коліна обличчям до тумбочки-табуретки. Беруть «тапік» — і вуха, руки, ноги починають «дзвеніти». Усе це супроводжується ще й електрошокером, якого людина абсолютно не відчуває, бо там електрошокер уже не відіграє жодної ролі. Потім людині дають перепочити. Поки вона перепочиває, її б’ють — то кулаками, то ногами. За весь цей час тобі ставлять одне–два запитання. І так це все триває протягом дев’яти годин.

Були такі люди, які через 2–3 години ламалися: «Так, я їв кошенят» або «Зеленський їв кошенят». З такими людьми розмова зовсім інша. Там ні «тапіків», ні шокерів, ні палиць. Ти сідаєш, тобі дають пачку сигарет, чай, цукерки, печиво. «Давай, розповідай, яких кошенят ти їв і де, скільки?» І ти, задоволений і щасливий, приходиш у камеру, дивишся на хлопців, яких варили, шкварили, смажили, а в тебе все добре. Виникає уявне відчуття близької свободи, бо тут же обіцяють: ми тебе зараз швидко засудимо і швидше переведемо. І ти кажеш співкамерникам: «Мені зараз дадуть там термін, я швидше за вас поїду додому».

Але потім ФСБ починає розкручувати твої «показання». Тебе починають тиснути, викривати скрізь, де тільки можна. І всі співробітники навколо знають, що ти «вбивця-ґвалтівник». Не факт, що тебе взагалі відвезуть на суд. Твоє життя в цій установі перетворюється на пекло. Двічі на день може трапитися така ситуація, що вся камера вибігає в коридор на перевірку. Вони запитують: «Хто з вас вбивця-ґвалтівник?» — знаючи, що в цій камері є людина, яка себе зрадила. Решта забігають у камеру, нікого пальцями не чіпають. А «ґвалтівника-вбивцю» вони просто вбивають у коридорі — і так двічі на день. А буває три, буває чотири, буває стільки, скільки вони захочуть.

Коли ж ти кажеш, що насправді не «їв кошенят». Минає дев’ять годин допиту, і вони кажуть по-іншому: «Отже, так. Ти не їв, але або ти сам їх їв, або ти знаєш того, хто це робив». Тобто ти можеш врятувати себе й здати того, хто це «робив». Уся ця вакханалія припиняється, і співробітник каже: «Ну, в принципі, ти зрозумів, що буде з тобою завтра, якщо ти завтра не скажеш, що їв кошенят». Вони змушують тебе просто психологічно мучити себе до наступного ранку. Ти йдеш у камеру і розумієш, що не знаєш того, хто «їв кошенят». Ти сам цього не робив, ти сьогодні якимось дивом пережив ці дев’ять годин. Ти уявляєш собі, що на тебе чекає завтра. Ти не спиш всю ніч, розумієш, що, ну, все — тебе точно вб’ють.

Наступного дня ти приходиш і кажеш, що ти не «їв кошенят» і не знаєш нікого, хто «їв кошенят», — вбивайте мене. Тебе садять на стілець, дають тобі пачку сигарет і просто з тобою спілкуються. Я поставив запитання одному зі співробітників ФСБ: «А навіщо все це було?» Він відповів: «Зате ми знаємо, що ти говориш правду».

Дивний спосіб витягнути правду. Я не розумію, наскільки людина має бути озлобленою, щоб так чинити. Адже є поліграф, але у них він не працює. У них є тортури. Наприклад, «водяні». Це коли ти заходиш у кімнату для допиту, тобі надягають наволочку на обличчя і починають тебе бити. Але навіть якщо ти не кричиш, від ударів ти починаєш частіше дихати, і у тебе мимоволі відкривається рот. І вони через цю ганчірку заливають у тебе воду. Через те, що ти не можеш контролювати своє дихання, ти починаєш вдихати воду, і вона потрапляє в легені. Ти починаєш задихатися й втрачаєш свідомість. Цю «водяну» кату, я випробував на собі, тому потім по телевізору було цікаво побачити, як росіяни розповідають, що в Україні нібито катують «водяною».

Паралельно їм допомагає внутрішня адміністрація — місцеві оперативні співробітники. Хтось із полонених починає сумніватися, і вони цього слабкого елемента «дотискають». У них, очевидно, є такий наказ. Бувало, людям не давали спати. Зі мною в камері був чоловік, який тиждень не спав. Він перебував у карцері, тиждень там простояв. Йому взагалі не давали спати, і паралельно щодня у нього були перевірка, прогулянка, під час якої його просто вбивали. Сім днів поспіль. Просто для того, щоб він щось взяв на себе.

11 травня 2023 року мене перевели до Володимирської області, у Пакіно, ІК-7. Під час прийому нікого навіть пальцем не торкнулися. Усе було тихо, спокійно. На вулиці, як не дивно, лунала «Червона рута», Imagine Dragons та низка різних цікавих пісень. А в Брянську, наприклад, ранок починався з російського гімну. Потім приблизно на годину вмикали музику — ансамбль «Рязаночка», вони співали пісні Єсеніна, іноді «Любе», «Я — росіянин» божевільного Шамана. Коли ти слухаєш це щодня, ти вивчиш це напам’ять.

А в «Пакіно» до плейлиста додавали нормальні пісні. Були навіть такі співробітники, які запитували: «Ви що, цю фігню щоранку слухаєте?» Один прийшов на нічну зміну — і починається якийсь російський реп, американський реп. Він знав, що я фанат Емінема. Коли я почув «Lost Yourself», був неймовірно радий. Він підходить, каже: «Це буде цікавіше?» Кажу: «Так, взагалі супер!» Дрібна радість, але надихнула.

У Пакіно нас відвели до камери й сказали: «Отже, ви, по суті, всю ніч не спали, можете лягти поспати». Ми не розуміли, що відбувається. Виявилося, що це був перший і останній візит Червоного Хреста. Принаймні, так представилися ці сумнівні люди.

Записали наші дані, видали нам якісь картки. Записали дані моєї дружини, номер телефону, я продиктував три речення. Вони передали. Наступного ранку вони знову приїхали й принесли відповідь більшості. Але не всім її передали. Хворих, інвалідів, тих, хто з ампутаціями, не показали.

Сумнівні — тому що одного з них, наприклад, представили як англійця, він погано говорив російською, йому дали перекладача. А я розумію, що перекладач говорить не те. Я починаю розмовляти з представником англійською, а він мене не розуміє. Я думаю: «Стоп. З якого це він Лондона?» Другий, нібито з Туреччини, передав мені три речення від дружини. Я розчулився, бо цілий рік нічого не чув від дружини, і кажу: «Чок тешекюр едірім», — по-турецьки «велике спасибі». Він мене теж не зрозумів.

Що це була за організація? Хто насправді були ці люди, не знаю. Але, принаймні, ми зв’язалися з рідними. Сказали, мовляв, ми вам привезли книжки, сигарети, цукерки: «Зараз це все пройде перевірку, і вам це все видадуть». Я не знаю, що там хотіли перевірити й знайти в сигаретах чи в цукерках. Ми посміхалися, бо розуміли, що нам цього ніхто не видасть. Але хоча б зубна щітка й паста з’явилися майже в кожного з нас.

Ми пробули там до 26 червня 2023 року, і в кінці я зрозумів, що мені там було чудово, мене майже ніхто не чіпав.

Потім переїхали до Мордовії — Ударний, ІК-10. Складалося таке враження, ніби нас привезли поховати. Люди вмирали, а лікар підходив до трупа лише через 4–5 годин. Я чув, як у сусідніх камерах по черзі вмирали десь десять осіб.

«Прийомка» у Мордовії — ти голий, просто лежиш на землі. У співробітників — чотири палиці та електрошокери. Тобі дубинками відбивають п’яти, з усіх боків б’ють електрошокерами, і через це пройшли всі.

Забігаємо до камери, радіо реве, звук приглушити неможливо, грає завантажена з Рутуба добірка «Російські патріотичні пісні», перемежована лекціями з історії Росії. Розповідають божевільні нісенітниці про те, що слово «Україна» — вигадане. Я слухав це майже три роки, і тепер знаю всіх французьких маршалів та всіх російських генералів, які воювали з Наполеоном.

Плейлист сім-вісім разів на день доповнювався гімном Росії. І щоразу ти зобов’язаний встати, прикласти руку до серця й із усією ненавистю та почуттям обов’язку співати. Кричиш його, гавкаєш. Якщо саме їси — все одно співай. А якщо не встиг поїсти — це вже твої проблеми.

Зате з допитами було простіше. Декого допитували місцеві слідчі. Когось катували, когось побили. І були такі дурні, які на другому році полону вірили, що якщо вони зараз візьмуть на себе відповідальність за вбивство 25 цивільних, то їх швидко засудять і обміняють.

Перевірка відбувалася раз на день. Ми проводили 15–20 хвилин у коридорі. Там нас били. Ми намагалися визначити, які зміни нас не чіпають, але таких не було. Використовувалися не тільки палиці та електрошокери, а й металопластикові труби, ніжки від стільців. Одного хлопця облили антисептиком і підпалили електрошокером. Він горів у коридорі, а вони стояли й сміялися.

Ще один момент — у камері на підлозі є біла лінія. Стаєш на неї о 6-й ранку, а сходиш з неї лише о 10-й вечора. Увесь цей час ти, не враховуючи лазню, прогулянку та перевірку, стоїш на лінії й мовчки дивишся на стіну. У туалет — лише за командою. Невелика радість — дозволяють крокувати на місці. І ти крокуєш, щоб ноги не затікали. Але ноги все одно затікали й набрякали.

Медицини, можна сказати, не було. Для вигляду приходив лікар або санітар. Роздавали таблетки тим, у кого були призначення від попередніх закладів, наприклад, гіпертонікам. Але якщо у тебе  якесь супутнє захворювання, піднялася температура, болить зуб чи живіт, набрякають ноги, короста — у кращому разі тобі не допомагали. Був такий лікар «Зло», який у 2024 році раптово зник. За звернення до нього ти отримував удар електрошокером у руку. Тобто, якщо хочеш таблетку, тримай електрофорез. Ніякої медицини не було взагалі.

Чому ув’язнених змушують стояти? Коментар правозахисниці Ольги Романової

Ув’язнених змушують стояти, бо так зручніше спостерігати за людьми, коли вони не рухаються. В інших СІЗО змушують сидіти на верхній полиці, не дозволяючи при цьому лягати. Хоча з точки зору дисципліни та безпеки ця заборона не має жодного сенсу.

В Камышине, и не только, есть еще одна страшная вещь — запрет на общение. Ты должен молчать. На одного камышинского пленника пытка молчанием так повлияла, что, вернувшись в Украину, он не мог разговаривать даже с матерью.

Такой режим был до ноября 2023 года. Потом к нам собрался приехать некий проверяющий — как они его называли, «по правам животных». И режим поменялся! До середины декабря, пока не приехал этот проверяющий, нас никто не трогал. Как только уехал, на следующий день на проверке всех пожгли шокерами. Но всё равно стало проще — били, но без фанатизма. Они понимали, что есть какой-то контроль, хотя продолжали рассказывать, что про нас все забыли, и вообще Украины больше нет. Но мы научились это фильтровать. Когда начали давать письма, значит, была чья-то команда — и значит, о нас помнят.

Уезжающих на обмен заводят в отдельную комнату, раздевают до трусов, со всех сторон фотографируют. Для видеосъемки ты представляешься, говоришь: «Нахожусь на территории Российской Федерации, кормят хорошо, медицина хорошая, жалоб и заявлений нет». Через день забирают. 5 мая во время ужина открылась камера и меня вывели на это мероприятие. Но 5 мая я никуда не уехал. А потом 13 мая камеры открываются, называют разные фамилии. Я начинаю прислушиваться, открывается камера: «Иванов, подойди сюда». И я понял — еду домой!

Морський піхотинець-музикант Олександр Миколайович Зуй, 30 років

Олександр Зуй

Закінчив Чернігівське музичне училище. Працював у філармонійному Центрі фестивалів та концертних програм Чернігова. Пішов на контракт до 36-ї окремої бригади морської піхоти Збройних сил України на посаду «артист першої категорії» в оркестрі бригади. На початку війни опинився в Маріуполі, 12 квітня 2022 року потрапив у полон.

Коли нас взяли в полон, у мене був маленький брелок із зображенням дружини. Вони все відібрали. Забрали всі документи, вкрали всі коштовності, навіть обручку й ланцюжок, подаровані батьками та дружиною.

Відразу після потрапляння в полон насильство та тортури не застосовували, але щойно приїхали до Оленівки, нас «зустріли», як зустрічають у в’язниці. Виходиш у «коридор» — тебе б’ють. Ти пробігаєш, сідаєш, тебе там лупцюють — і ти чекаєш своєї черги, коли до тебе дістануться. До тебе дістаються, ти називаєш своє прізвище, проходиш допит — і далі тебе добивають. Я бачив хлопців у передсмертному стані.

21 квітня нас привезли до Іванівської області. Я був здивований, що там нас одразу не побили. Нас тикали електрошокерами, битами, нацькували на нас собак, але три дні не били. Нас помили в холодній воді. Якщо чесно, я був дуже радий, коли нарешті побачив воду з крана. Я просто хотів пити.

Спочатку здавалося, що годують нормально. Начебто є триразове харчування. Але до війни я важив 100 кг, а з полону повернувся з вагою 62 кг.

Найважче — початок полону. Тебе постійно б’ють, за будь-який неправильний рух виганяють із камери й б’ють. Без слів — одразу електрошокером. Коли захворів на коросту, її лікували електрошокером. Казали: «Мазь — по неділях, електрошокер буде щодня».

В Іваново я сидів разом зі Святославом Салтиковим з оркестру 36-ї окремої бригади морської піхоти. Був із ним аж до самої його смерті. У нього почалася кровотеча, його вивели — і він більше не повернувся.

Найбільше запам’яталося, як нам принесли списки «дітей Донбасу, які загинули від рук українських націоналістів». Нас змушували вчити їх напам’ять, десь півроку.

Після Іваново я переїхав до Таганрога, СІЗО-2. Після Іваново я відчув, що майже на волі. Мені дали почитати книгу, була навіть можливість подивитися у вікно. Я сказав собі: «Та це ж кайф, я щасливий». Усе пізнається у порівнянні. Допити були, але з моєю посадою багато чого не випитаєш.

Останні 18 місяців я провів у СІЗО Пермського краю. Вранці встав, зробив зарядку, заспівав гімн. Не співати не було можливості. Режим важкий: сидиш лише три години на день, решту часу стоїш. Є пробіжки на місці по півгодини. Говорити не можна. Годину на день можна читати. Сусід бере чергову книгу й читає вголос.

У Таганрозі чув про жінок-полонених. Була журналістка з Бердянська — Вікторія Рощина, — яка схудла до стану дистрофії. Я особисто її не бачив, але чув, що її годували з ложки. А вона — надзвичайна, сталева жінка, робила все, щоб заслужити повагу до себе.

На третій рік нас уже майже не били, але доводилося цілий день стояти. Сидиш лише 3–4 години на день.

Водій-стрілець Олександр Володимирович Задорожний, 57 років

Олександр Задорожний

Родом із Кіровограда. До війни працював водієм. У березні 2022 року добровільно мобілізувався. З березня по липень 2022 року перебував у резерві в Миколаївській області. У липні потрапив до 57-ї бригади. У вересні 2022 року під час пересування на позицію потрапив у полон.

Перші три дні я просидів у підвалі в селі Безіменна Миколаївської області. Потім нас перевезли до Нової Каховки, де ми сиділи в гаражах. Звідти — до Севастополя.

Перші десять днів нас не били, у казармах теж панувало більш-менш нормальне ставлення — нас не били й не ображали. Потім на дві доби перевезли до Таганрога, там нас жорстоко прийняли. З Таганрога 28 вересня — до Каменськ-Шахтинського, і там ми залишалися до 2024 року.

У Каменськ-Шахтинському прийом також був жорстким — нас пропускали між колонами. Кожен намагався завдати кілька ударів. І щодня під час ранкової перевірки, у прогулянковому дворику, у душі — теж побиття: ногами, руками, чим завгодно.

У Шахтинську люди вмирали, але не в нашій камері. У сусідніх камерах померло двоє людей. Одного побив спецназівець. Я не бачив, але мені розповіли. Був один хворий на серце — теж помер. Коли ми були у прогулянковому дворику, я чув розмову між наглядачами, що «дев’ятьох людей вони вже поховали».

Останні два роки — Камишин. Під час ранкової перевірки нас ставили на «зірочку», до стіни. Били дерев’яними молотками та електрошокерами. У лазні теж жорстоко били, ставили на коліна й били по п’ятах та ребрах. У лазні бив «банщик», він же комендант. Якщо він на зміні, то вивід у лазню був як на розстріл. А коли його немає, то все нормально.

Після того, як до Камишина приїжджав Червоний Хрест та інші організації, режим став м’якшим. Але «банщик», навіть попри візити Червоного Хреста, продовжував бити.

Перед обміном я важив 57 кг, а до полону — 80. І це я ще не дуже схуд! Там були люди, які виглядали наче з Бухенвальда. У Камишині ми не встигали з’їсти пайку. А їжа, мабуть, була баландою, хоча й не зовсім поганою. У Таганрозі їжа була найгіршою — практично вода, у якій плавав листочок капусти. Каша — тарілку перевертаєш, а вона так і висить.

Авторка: Тетяна Попова

Джерело:  The Insider