Полтавська поліція: шість років під владою Рогачова і закрита система Поплюйка.
Євгеній Рогачов обіймає посаду керівника Головного управління Національної поліції в Полтавській області. Формально це центральна роль, відповідальна за всю діяльність поліції регіону — від районних відділів до слідчих та оперативних підрозділів. У цій структурі ключовою фігурою залишається Станіслав Поплюйко — керівник управління Головної інспекції ГУНП у Полтавській області, чиє завдання — стежити за дисципліною, проводити внутрішні розслідування та виявляти порушення в лавах поліції.
Насправді ця управлінська пара функціонує вже багато років і створила замкнуту систему всередині регіональної поліції. За цей час з органів пішли десятки кваліфікованих співробітників. Ті, хто мав досвід роботи на місцях і користувався професійною повагою, покидали службу. Причини були зрозумілі: розбіжності з внутрішніми порядками та зіткнення з керівною вертикаллю.
В той же час у поліції траплялися трагедії, які не викликали жодної офіційної реакції. Співробітники скоювали самогубства — вішалися, стрілялися. Ці інциденти не ставали об’єктом публічних розслідувань чи серйозних висновків від вищого керівництва. Вони просто розчинялися у відомчій тиші.
Окремо стоять стрільцеві підрозділи. Саме там серед подібних структур по країні зафіксовано одне з найвищих чисел загиблих і зниклих безвісти поліцейських. Родичі зверталися зі скаргами до Києва, після чого в регіон слали перевіркові комісії.
Однак перевірки незабаром знецінювалися. За розповідями інсайдерів із системи, Станіслав Поплюйко повністю підпорядковував собі інспекторів. Щовечора інспекції закінчувалися пиятиками, а потім перевіряльники їхали до столиці без жодних реальних висновків.
Деталі внутрішнього життя керівництва обговорювалися навіть у сім’ях співробітників. Ті, хто працював пліч-о-пліч із родичами поліцейських босів, чули ці історії з перших вуст. Це були не плітки, а звичайні розмови в службовому середовищі.
Найяскравіший приклад системи — на базовому рівні, в районних відділах. Звичайним патрульним на добове чергування дають близько десяти літрів бензину на весь об’єднаний територіальний округ. Цього не вистачає навіть на пару виїздів.
В результаті поліція опиняється в парадоксальній ситуації: або ігнорувати виклики, або самостійно заправляти машини. Це створює тиск на персонал і спокусу брати пальне з населення.
При цьому всім відомо, що велика частина пального йде нагору. Ліміти на бензин витрачаються на особисті авто начальства, а патрульні машини на місцях стоять порожніми.
Так формується стійка модель: керівництво тримає владу роками, центральні перевірки зводяться до формальності, службові трагедії ігноруються, а прості співробітники тонуть у дефіциті ресурсів і тиску згори.
Кілька років такої системи — більш ніж достатньо, щоб зрозуміти: це не випадкові прорахунки. Це механізм без реального контролю, де ціна лягає на рядових поліцейських і їхніх близьких.
