Російські репресивні органи ударно працювали у грудні, щоб закінчити рік з медалями та преміями. “Політичних” справ проти українців не стало більше, але вони стали абсурднішими. Виглядає на те, що для втримання темпу їхнього продукування російські силовики та повністю залежні суди геть припинили зважати на логіку. Все більше винесених проти українців вироків — повторні.
Принаймні в одному випадку російська пропаганда повідомила про той самий вирок тричі за пів року, зазначає МІПЛ. (Вгорі на головній фотографії — засуджений росіянами азовець Ігор Скубак.)
Хіт-парад
Те, що у листопаді здавалося поодиноким кривавим ексцесом виконавця, у грудні розвинулося у тенденцію. З кінця листопада до кінця грудня 2025 в Росії повідомили уже про шість випадків вбивства російськими силовиками “терористів”, які нібито чинили спротив під час затримання.
Принаймні один випадок стосувався людини, яку не пожаліли би і українські спецслужби. Станіслава Орлова з Москви, ватажка парамілітарної групи “Еспаньйола”, яка воювала проти України, вбили на дачі в окупованому Криму.
Про Орлова писали, що він брав участь в окупації Криму і бойових діях на сході України ще у 2014 році. Його групу, створену у 2022 році, розформували у жовтні. Самого Орлова та інших її учасників нібито підозрювали в організації організованої злочинної групи та торгівлі зброєю. Це вже не перший випадок за останні місяці, коли російська репресивна машина повертається проти “своїх”.
У трьох із решти п’яти випадків “вбивств при чиненні спротиву” — в Криму та російських Тюменській та Калузькій областях — йдеться про громадян або уродженців України. Це цілком логічно з точки зору російської пропаганди, яка таврує як терористів зокрема сотні українських військовополонених, а також, як видно, систематично переслідує цивільних українського походження.
Імен жодного з чоловіків, яких нібито словили під час підготовки терактів, ФСБ у своїх повідомленнях про їхні вбивства не вказувала. Тому все ж можливо, що всі ці випадки, крім вбивства Орлова, про яке стало відомо не від офіційних російських органів, — лише чергова серія пропагандистських вигадок.
Пропагандистських вигадок про “українські звірства” російські органи поширювали у грудні чимало. Йшлося про “викриття” нібито вбивств місцевих цивільних українськими військовослужбовцями у Покровську, а також про катування та вбивства російських військовополонених.
Це виглядало як реакція на численні свідчення про російські тортури, які стали давати українці, що нещодавно повернулися додому після обмінів полоненими. Російський Слідчий комітет повідомив навіть про заочне засудження начальника однієї з українських колоній, де нібито застосовували насильство проти полонених росіян.
Навряд чи випадково, але це відбулося на тлі поширення в Росії новин про переслідування власних військовослужбовців, яких повернули з українського полону. Нещодавно The Wall Street Journal опублікував текст, у якому зазначено, що російські сім’ї намагаються лобіювати невключення їхніх полонених в Україні родичів у списки на обмін. Мовляв, умови їхнього утримання в українських тюрмах кращі, ніж життя в Росії, де до них ставляться як до зрадників.
До всього іншого, фабрикувати кримінальні справи проти українців почало також російське квазіправове “Управління внутрішніх справ військово-цивільної адміністрації Харківської області”. Серед найбільш абсурдних — справа проти поліцейського з Вовчанська за “участь у незаконному збройному формуванні” та “шпигунство” і справа проти власника аграрного підприємства в Лозівському районі за “надання допомоги противнику в діяльності, завідомо спрямованої проти безпеки Російської Федерації”.
Щоб уже напевно виконати та перевиконати річний план порушених та “розкритих” справ, на початку грудня ФСБ повідомила про затримання громадянина України Чингіза Савченка — за участь у нападі на роту російських десантників у Чечні у 2000 році у складі “банди Басаєва та Хаттаба”. Савченко, якого названо військовослужбовцем ЗСУ, також “затриманим за протидію спеціальній військовій операції”, потрапив до рук російських силовиків нібито у Смоленській області. В мережі можна знайти російський відеозапис “свідчень” полоненого Чингіза Савченка майже дворічної давнини, в якому він розповідає, що служив у ЗСУ з квітня 2021 року писарем. Савченко стверджував, що у вересні він самовільно залишив свою частину, яка тоді воювала у Пісках, та намагався повернутися в Маріуполь. Опублікований запис неповний, історія фактично обривається на домовленості у 2023 році з “провідником”, який мав за винагороду провести чоловіка через кордон.
У судових реєстрах є кілька адміністративних справ проти Савченка. Якщо вірити ним, в останній тиждень червня 2023 року його тричі ловили на різних ділянках українсько-молдовського кордону на Одещині під час спроби незаконного перетину. Імовірно, четверта спроба йому таки вдалася: Смоленська область межує з Білоруссю, територією якої проходить єдиний із 2023 року наземний шлях, яким громадяни України можуть проїхати на окуповану частину України.
Людмилу Стрюкову “судили” тричі
В Росії Чингіза Савченка спіткала доля сотень українських цивільних, яких викрали в їхніх рідних містах і селах на Київщині, Сумщині, Харківщині, Чернігівщині у 2022 році. Їх тримають у російських місцях ув’язнення за “протидію спеціальній військовій операції” без слідства і суду, бо в російських законах немає такої статті.
Втім, дивно, що Савченку досі не висунули іншого звинувачення, враховуючи нехай навіть вигаданий досвід його служби у ЗСУ. Із самого початку повномасштабної війни на окупованих територіях росіяни фанатично вишукують людей, які брали участь у бойових діях на сході України з 2014 року або у “блокаді Криму” з 2015. Тільки у першій половині грудня там затримали двох і засудили трьох або чотирьох цивільних чоловіків за нібито колишню приналежність до “націоналістичних батальйонів”.
Людмила Стрюкова. Фото: Меморіал
Одного з цих чотирьох, чоловіка з Новоайдарського района Луганщини, засудили на 17 років ув’язнення за службу у “націоналістичному формуванні”. Імовірно, це Богдан Гав’яда, про засудження якого стисло повідомила російська “Медіазона”. В одній із російських баз вбитих і полонених українських військових датою зникнення чоловіка вказано 24 лютого 2022. В якому статусі та за яких обставин він зник, неясно.
Імена затриманих колишніх військовослужбовців невідомі. Про одного з них сказано, що це 52-річний мешканець Енергодару, який нібито воював на Луганщині у 2017 — 2020 роках у складі батальйону “Донбас”. Другий “після початку СВО з товаришами по службі відразу ж потрапив у підпорядкування до неонацистів з полку “Азов””, а після окупації Маріуполя “впродовж трьох років переховувався” у місті.
Імен засуджених колишніх військовослужбовців теж не названо. Йшлося про 48-річного чоловіка з Генічеського району на Херсонщині, який нібито брав участь у “блокаді Криму”, 34-річного чоловіка з Луганщини, який нібито служив у “терористичному” “Айдарі” (причому лише пів року), та ще одного чоловіка Луганщини, з Рубіжного, про якого не надано жодної особистої інформації. Херсонця засудили на вісім років ув’язнення, луганчан, ободвоє з яких займалися, як сказано, забезпеченням, — на 5,5 та шість років відповідно.
У першій половині грудня стало відомо про чотири випадки політично мотивованих затримань на окупованих територіях. Щонайменше одне з них відбулося явно раніше. На відео про затримання 63-річного “пенсіонера СБУ” з Керчі у Криму чоловіка ведуть повз газони із зеленою травою та клумби з квітами. Чоловіка затримали за нібито “заклики до тероризму” у коментарях у Телеграм. Спираючись на дані з російського державного реєстру екстремістів і терористів, “Меморіал” припустив, що цей чоловік — уроженець Черкас Сергій Обушний.
Четверта затримана — співробітниця “міністерства з надзвичайних ситуацій” на окупованій Луганщині, яка нібито передавала українській розвідці інформацію про місця дислокації російських військових. Повідомляли також про засудження на десять років ув’язнення співробітниці того ж “міністерства” у тому ж регіоні за аналогічним звинуваченням”. Імені жінки не називали.
У першій половині грудня росіяни засудили за “політичними” статтями ще чотирьох чи п’ятьох жінок із окупованої частини України. Крім Юлії Мосяж, про яку МІПЛ згадали у попередньому моніторинговому тексті, це 65-річна Ірина Суховій із Мелітополя та 61-річна Марина Білоусова з Приморська Запорізької області, а також ще одна неназвана 23-річна мешканка Мелітополя.
Марина Білоусова. Фото: Меморіал
Дівчина відбулася штрафом за коментарі у Телеграм, “спрямовані на приниження гідності групи осіб” “за національною ознакою”. Білоусову та Суховій обох засудили на 12,5 років ув’язнення за перекази коштів на потреби ЗСУ. Окупаційна кримська прокуратура повідомляла також про засудження за аналогічним звинуваченням 55-річної мешканки Мелітополя. Всі доступні деталі справи, втім, збігаються з деталями справи Ірини Суховій: імовірно, “прокуратура” зробила одруківку у зазначенні віку жінки.
Найбільш дивне повідомлення, тим не менш, стосувалося засудження 32-річної Людмили Стрюкової на Донеччині: про цей вирок провладні російські медіа, як писала МІПЛ, повідомляли, таким чином, уже тричі: у липні, листопаді та грудні минулого року. У всіх повідомленнях йшлося про один і той самий суд і один і той самий строк ув’язнення: 13 років. У чому потреба нагадування про саме цей вирок, незрозуміло. Російський “Меморіал” зазначав, що Стрюкова — мати трьох дітей.
Відомо про ще чотири вироки за “політичними” статтями проти цивільних українських чоловіків. Імен трьох із них не вказано. Серед них — 61-річний мешканець Каховки на Херсонщині, якого засудили на 19 років ув’язнення за нібито нанесення на пам’ятники та зупинки “написів та малюнків” із закликами до насильства, як можна зрозуміти, проти російських окупантів.
Ще двоє — це 34-річний мешканець Якимівки Запорізької області та чоловік із Луганщини, який працював на так само неназваного оператора стільникового зв’язку. Обох судили за “державну зраду” та “шпигунство”. Зазвичай за передачу інформації українським спецслужбам судять за однією з цих статей в залежності від громадянства підсудних. Обидва чоловіки, як стверджували окупаційні суди, співпрацювали з українськими спецслужбами і до, і після отримання українського громадянства. Луганчанина вдалося ідентифікувати завдяки опублікованому відео з ним: це 29-річний Єгор Куч.
Чоловіка з Запорізької області, якого звинуватили також у переказі коштів на потреби ЗСУ, засудили на 15 років ув’язнення, Куча, який нібито передав СБУ номери телефонів співробітників окупаційних силових органів, — на 20 років.
“Медіазона” повідомила також про засудження в російському Єкатеринбурзі на 18 років ув’язнення за “замах на теракт” та “держзраду” 55-річного Андрія Лазаренка з Маріуполя. Чоловік нібито намагався за завданням ЗСУ підпалити військкомат у Мордовії, куди його примусово доправили у 2022 році після затримання на блокпосту на в’їзді в Маріуполь.
Андрій Назаренко. Фото: Медіазона
У Мордовії чоловіка нібито затримали на місці злочину, але на суді він стверджував, що його забрали з квартири, яку він орендував, працюючи двірником, і під час допитів примусили підписати близько 20 порожніх аркушів. На суді Лазаренко також вимагав повернути йому український паспорт, який зник із матеріалів справи.
Російське видання “Пєрвий отдєл” порахувало, що станом на 10 грудня російські репресивні органи відкрили справи за “шпигунство” і “державну зраду” проти щонайменше 1627 людей, 564 з яких, тобто, 35%, — громадяни України. У виданні також зазначили, що у 2025 році за цими статтями у Росії вперше засудили людей до пожиттєвого ув’язнення. “Пєрвий отдєл” зафіксував чотири таких вироки. Всі — проти громадян України.
Одержимість “Азовом”
Відомо про щонайменше 18 вироків проти українських військовополонених, винесених у першій половині грудня. Серед них — один пожиттєвий: російські суди виносять по кілька таких вироків на місяць, починаючи з вересня. Цього разу засудили Ігоря Скубака, за нібито вбивство двох російських військовополонених за висловлювання “Слава Росії” — теж явна калька з реальної української історії: вбивства росіянами полоненого військовослужбовця ЗСУ Олександра Мацієвського у 2023 році.
Більшість засуджених у першій половині грудня військовополонених належали або нібито належали до “Азова” і захищали Маріуполь. Це Максим Чередніченко, Сергій Спанчек, Олександр Педак, Валерій Єремеєв, Данило Овчаренко, Олег Абдюков, Геннадій Мінаков та Севастьян Заїкін.
Чередніченка та Педака “судили” повторно. Педаку збільшили строк ув’язнення з 25 до 32 років. Чередніченка, якого раніше засудили на 26 років за нібито вбивство мешканки Маріуполя, засудили на 18 років за “участь у терористичній спільноті”. Сукупний строк ув’язнення чоловіка не називали.
Спанчека та Мінакова засудили на 18 років ув’язнення, Єремеєва та Заїкіна — на 22 роки, Овчаренка — на 26, Абдюкова — на 27 років ув’язнення. Овчаренка та Абдюкова засудили на одні з найдовших і для “азовців” строки, навіть не приписавши їм, як більшості, вбивства випадкового цивільного “на ґрунті ненависті”.
На 23 — 24 роки ув’язнення засудили також захисників Маріуполя Дмитра Стрижевського, Дмитра Леонтьєва, Олександра Долиняка, Микиту Коробіцина та Віталія Бочкового. Чоловіків “судили” за “артилерійські обстріли цивільної інфраструктури Маріуполя”, здійснені за “злочинним планом вищого політичного та військового керівництва України”.
Олександра Жеребного та Артема Чибісова засудили на 16 років за нібито участь у вторгненні у Курську область, хоча Жеребного взяли у полон біля Покровська на Донеччині, а Чибісова — на Сумщині. Також на 13 років ув’язнення за “найманство” засудили громадянина Чехії та В’єтнаму Мінь Хоанг Трана, якого нібито взяли у полон у серпні на Донеччині, але “судили” чомусь на окупованій Луганщині.
Автор: Юлія Абібок
