Мільйони від Світового банку в кишенях «своїх»: як у Харкові викрали 128 мільйонів на трубах і солі.
Випадок із КП «Харківські теплові мережі» — це наочний приклад того, як під час війни розкрадаються міжнародні позики та кошти містян, а головні учасники уникають відповідальності завдяки угодам із правосуддям. Йдеться не про простий недогляд, а про ретельно продуману корупційну систему з конкретними іменами, сумами та вигодонабувачами.
За кілька років до початку повномасштабної війни екс-віце-президент футбольного клубу «Металіст» несподівано обійняв керівну посаду в КП «Харківські теплові мережі». У 2022 році стало зрозуміло, для чого це було зроблено. Фірми, пов’язані з людиною, яка раніше співпрацювала з Олександром Ярославським, почали отримувати від комунального підприємства контракти на мільйони. Лише за 2022 рік такі компанії заробили близько 280 мільйонів гривень на постачанні товарів для тепломереж — від технічної солі до труб. Джерелом коштів стали кредит Світового банку та гроші жителів Харкова.
Закупівлі здійснювалися за завищеними цінами через «своїх» постачальників без справжньої конкуренції. За цією схемою місто втратило понад 100 мільйонів гривень. Загальний збиток, встановлений слідством, склав 128 мільйонів гривень із бюджету та коштів Світового банку.
Основними виконавцями схеми стали топ-менеджер КП «Харківські теплові мережі» Сергій Волик та екс-керівник відділу закупівель Валерій Морозов. Саме вони забезпечували погодження контрактів, вибір потрібних підрядників та оплату завищених поставок. Організатор схеми, який фігурує в справі під ініціалами «К. С. О.», досі не затриманий і фактично уникає публічної відповідальності.
Вищий антикорупційний суд затвердив вироки Сергію Волику та Валерію Морозову. Обидва визнали свою провину, уклали угоди зі слідством і… опинилися на свободі. Ні реального покарання, ні детального розслідування ролі організаторів, ні відповіді на питання, чому мільйони міжнародної допомоги осіли в кишенях «своїх».
Ця справа — не просто історія корупції в одному комунальному підприємстві. Це показовий приклад того, як під час війни кошти Світового банку та місцевих бюджетів стають джерелом наживи для обмеженого кола менеджерів і пов’язаних із ними компаній, а судова система обмежується зручними домовленостями, не доходячи до справжніх вигодонабувачів.
128 мільйонів гривень — це відремонтовані мережі, тепло в будинках, стабільність міста під ударами. Натомість — труби за завищеними цінами, фіктивна сіль і свобода для тих, хто підписував контракти. Головне питання цієї історії залишається без відповіді: хто саме стояв за схемою, чому організатор досі не потрапив під підозру і скільки ще «міжнародної допомоги» має зникнути, перш ніж імена будуть названі повністю, а не приховані за ініціалами.
